В українців, як і в багатьох народів світу, стійко побутувало повір'я: як почнеш новий рік, так він і мине. Новорічний стіл мусив буквально ломитися від страв, аби протягом майбутнього року не знати голодної скрути. Переддень Різдва — Святий вечір — припадав ще на піст. Але незважаючи на це вечерю називали багатою кутею, бо на стіл слід було подати аж 12 страв, обов'язковою серед яких була кутя. На Правобережжі її готували з пшениці, а на сході — з ячменю і заправляли тертим маком, горіхами, медом і узваром.
Готували кутю обов'язково й на Водохрещі, а у деяких
районах і на Новий рік. За звичаєм її ставив на стіл або на покуть хлопчик або
хлопець із родини, дбайливо підмостивши під настільник або рушник трохи
сіна, щоб худобі у новому році було чим харчуватись. Накривали кутю
двома колачами або книшами. Поруч умощували обжинковий сніп — символ
майбутнього врожаю — і глечик з узваром із сушених груш, яблук, слив, вишень та
ін. З куті починали святу вечерю, Різдво. Кутю лишали на столі на ніч, поклавши
поруч ложки, з вірою, що померлі предки прийдуть уночі скуштувати її. Кутю
носили кумам, хрещеним батькам, бабам-повитухам, родичам на другий день Різдва
разом із вечерею.
Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею
пов'язано чимало обрядових дій. Після її приготування, вийнявши горщик,
дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе
передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам'ятали відоме прислів'я:
«Не передай куті меду». В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими
горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Натомість усе це
розмішували узваром. На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покутю».
Адже вона неодмінно має стояти в новому горщикові протягом усіх празників. У
одних районах це мав учинити наймолодший хлопчик у родині. Напередодні батько
виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і,
несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або
курчата) сіли».
Кутю традиційно виготовляли з пшеничних або ячмінних
зерен (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в
ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити від луски. Червоний кут,
в якому тримають кубельце з кутею та узваром, в народі ще називають «яслами».
Власне, кутя з узваром є своєрідним символом смерті Христа, тому при поминках
обов'язково готують цю страву і її іще називають «четвертою страшною кутею».
На півдні України, як правило, кутю несла господиня,
перед тим наказавши всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки
(«кво-кво»); коли ж ставила узвар, то просила всіх устати й кудкудакати
(«кудкудах-кудкудах»). Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат.
Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки. На
Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавала їсти кутю.
Здебільшого відносив на покуть кутю хтось з
чоловічої статі. Але на Черкащині перевага віддавалася жінкам. Господиня,
несучи горщик, казала: «Кутю на покутю, узвар— на базар, а пироги — на торги:
кво-кво…»; діти ж услід піддакували: «Цяп-цяп…». Прилаштувавши горщик,
підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, приказувала: «Чуб-чуб…» — це
для того, щоб курчата були чубатими.
На місці, де мала стояти кутя,— покуті робили кубло
з сіна. Власне, в нього і ставили горщик, прикривши хлібом з дрібком солі. По
закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де
мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цієї трави
готували купелю для немовлят.
У наші дні ритуальний зміст куті майже втратився,
але у сільській обрядовій кухні вона все ж посідає одне з почесних місць.
Немає коментарів:
Дописати коментар