З тобою,
дорогий мій ветеране, іду
дорогами війни…
Пам'ять…
Вона нетлінна і
вічна. Вона дивиться
на нас із
старих фронтових фотографій,
з тих речей, які зберігали
колишні воїни. Саме
це не дає
нікому забути жодну
героїчну сторінку історії
Перемоги над фашизмом.
Страшна війна
торкнулася кожної сім`ї,
в одну мить
змінила життя мільйонів
людей, забрала юність, щасливе
дитинство і не
здійснила їх мрії. У
ті жахливі воєнні
дні наші з
вами рідні, щодня, щогодини здійснювали
подвиги мужності, праці,
честі. Без пафосу, гучних слів,
але з великою
силою любові і
гордості за свою
Батьківщину наші дідусі
і бабусі, перемогли
чорні сили. Працівники бібліотеки
теж мають своїх
Героїв, які пройшли
пекло Другої світової
війни або загинули
заради миру на
землі.
Нечай Василь
Іванович , дідусь бібліотекаря нашої
книгозбірні Пискун Л.В., народився 11 січня 1923 року у смт. Білозерка . Батько, Нечай Іван
Андрійович, помер від запалення
легень, коли мати
була вагітною Василем. Мати, Нечай(Скороход) Єфросинія Федорівна, виховувала сина до 12
років сама, потім вдруге
вийшла заміж та
народила ще двох
дітей. Василько ходив до школи
в Білозерці, де
була одна вчителька з 1 по 4 класи на
30 дітей. Закінчив 6 класів у 1937
році і пішов
працювати помічником коваля. Коли
розпочалася Друга світова війна, німці в Білозерку ввійшли 19
серпня 1941 року. Це були
жахливі дні для мешканців
села. У травні 1942 року Василь
одружився з Нечай (Здибай) Марією
Данилівною. У них народжується
донька Ніла, яка у два роки
захворіла дифтерією і
померла. Марія в той час була
вагітною і народила сина
Івана в 1944 році. Але він
теж захворів і
помер. Коли фашисти захопили
Білозерку, то вигнали всіх
її мешканців. Молода
родина разом із іншими
людьми ночувала в степу
в скирдах соломи . Вони
вирушили до с. Арнаутка (зараз Комишани) до
батьків. Село не було
евакуйоване і жителі приймали біженців до
себе. Допомагали один одному, підтримували харчами і сподівалися
на визволення рідного краю.
Радісна звістка про
звільнення Білозерки надійшла
18 березня 1944 року
і білозерці мали
змогу повернутися у
рідні домівки.24 березня
1944 року Василь
Іванович був призваний Білозерським районним
військоматом до військової
служби. Навички військової
справи здобував у військовій
частині у с. Чорнобаївка
нашого району. 6 травня 1944
року прийняв військову присягу.
Рядовий Нечай В.І. воював
проти фашистських загарбників
з квітня 1944 року по
липень 1944 року в складі 544
стрілецького полку старшим
снайпером. 24 липня 1944 року
полк виконував розвідку
боєм на Пінських
болотах Білорусії. Біля Василя Андрійовича
розірвався мінометний снаряд, який
поранив обидві ноги наскрізними
осколками. Лікувався у військово – польовому госпіталі у м. Пінськ (Білорусія). На щастя, лікарям вдалося
врятувати життя солдату . 15 жовтня
1944 року за станом
здоров`я був
демобілізований в запас. Василь Андрійович мав багато
нагород. У мирний час
народилося у родині
Нечаїв троє дітей: донька
і двоє синів.
Усе життя працював сумлінно на
різних роботах і
пам’ятав, розповідаючи своїм
дітям та онукам , жахливу історію
страшної війни. Помер
Василь Андрійович після
тяжкої хвороби 17 грудня
1998 року, але родина завжди
з гордістю згадує
і вшановує свого
дідуся.
Де протікає
маленька річечка Кодима,
в селі Ясиново Любашівського
району Одеської області
народився 8 жовтня 1896
року Маленюк Сергій Андрійович (дідусь бібліотекаря районної бібліотеки Макаренко О.О). У селянській
родині Андрія і Ганни було ще
двоє синів і дві
дочки. З малих років
дітей привчали до
праці, бо мали землю, на
якій треба тяжко
з дня у день
працювати, щоб сім`ю прогодувати. Діти ходили
до церковної школи
і навчались грамоті.
Роки йшли, неспокій в
країні: то революція, то Перша світова війна
- все пройшли… Молодим парубком
оженився Сергій на добрій дівчині Насті, побудували хатину, з`явилися діти: Тоня й
Маруся. Все було б добре,
так почала відбуватися
колективізація в країні.
Загрібали, забирали все, що було
у селян, карали і
за колосок. Так і працьовитому Маленюку Сергію прийшлося скуштувати
цієї долі. Не віддав,
не відібрав від
сім`ї жменю зерна
- і п’ять
років будував дорогу
на Байкалі. Повернувся додому ,а
сім`ї не має
– батьки повмирали , а його Настя вийшла
заміж, не дочекавшись чоловіка. Поцілувавши дітей, Сергій вирішив змінити своє життя, завербувавшись на роботу у село Городній Велетень Білозерського району.
Радгосп тільки засновувався, з незайманого поля тільки все починалося: рили землянки, вирощували сади та
сіяли поля. Тут і зустрів дівчину з Кіровоградщини – Єлизавету. Одружилися,але
дуже тяжкі були голодні роки. Двоє
діток народилося у
родині, котрим не судилося жити.
А тут – Друга
світова війна . Сергій Андрійович
пішов на фронт кулеметником і
через півроку потрапляє в полон. Невдовзі тікає від
фашистів , десять днів і ночей йде до
рідного дому , в холоді і голоді боячись
не потрапити в
руки катів. А потім знову повертається на передову,
кулеметником захищає рідну
країну. І де б не кидала його доля,як не тяжко було, він завжди знаходив час
помолитися Богу .Його віра завжди рятувала у воєнні
роки і надавала можливість
впевненості у мить світлої і
радісної Перемоги . Рядовим солдатом Сергій Андрійович
зустрів Перемогу
на річці Одер у
Польщі. За роки війни він був нагороджений Орденом Вітчизняної війни, медаллю « За відвагу» і багатьма іншими. Після війни повернувся в рідне село і все життя
працював робітником – садоводом у радгоспі
«Городній Велетень» . У
післявоєнні роки народилися двоє діток: Григорій та Валентина . Був мудрою та врівноваженою людиною , з якої завжди
брали приклад діти та онуки. Важко працюючи, Сергій Андрійович завжди знаходив час
відвідувати кожної неділі церкву.
Додержуючись канонів православної віри,
дідусь зумів прожити
довге та таке нелегке, але водночас щасливе
життя - 104 роки.
Пам'ять - це
все, чим ми
можемо заплатити за мільйони людських життів, що відняла жорстока війна, наша
вдячність усім, хто був
на тій війні, в тилу
чи на фронті,
загинув чи залишився
живий. Ми вшановуємо наших
героїв і вболіваємо
за наше сьогодення , майбутнє наших
дітей, котрі хочуть
тільки миру, щастя
для себе і своєї країни!
У
бібліотекаря нашої районної дитячої бібліотеки ім. В.Стуса
Лук`янової Людмили Володимирівни
свекор, Лук`янов Кіндрат Дмитрович, пройшов крізь
бої, лихо, голод і
холод буремних воєнних
років Другої світової
війни. Народився Кіндрат Дмитрович
у 1920 році в смт. Горностаївка
Херсонської області. В 1930
році пішов до
школи, а після 7-и класів
вступив до артилерійського училища.
Згодом це училище
закривають і він знову
повертається до рідної
школи, де і закінчує
10 класів. У 1940
році хлопця призвали
до лав Радянської армії.
Служив у авіації
молодшим спеціалістом по
озброєнню, перевіряв кулемети.
Під час
Другої світової війни Лук`янов
К.Д. служив
у 40 – ому авіаційно -
винищувальному полку. У 1942 році,
коли йшли бої
за Харків ( друга битва
за місто), увесь полк
кинули на передову, щоб
зупинити ворога. Згодом на
допомогу прибув стрілецький
полк, і тільки тоді
всі бійці авіаційного
полку пішли виконувати
свої прямі обов`язки на
аеродромі. У липні 1943
року цей полк
стояв на Курській
дузі. І під час обстрілів доводилось
заправляти, перевіряти
боєприпаси на літаках, для
яких діти 14 – 16 років виготовляли
запчастини. «Битва на Курській
дузі – одна з ключових подій
у роки Другої
світової війни, що тривала
з 5 липня
по 23 серпня
1943 року. Передумови: під
час зимового наступу
Червоної армії і контрнаступу
вермахту на Східній
Україні у центрі
радянсько - німецького фронту
утворився виступ завглибшки
до 150 км і
шириною до 200 км, обернений у
західну сторону ( так звана
«Курська дуга»). Німецьке командування
вирішило зруйнувати Курський
виступ. З цією метою
у квітні 1943
року була затверджена військова операція під
кодовою назвою «Цитадель». Внаслідок воєнних
дій німецьке командування
не досягло поставлених
завдань, а контрнаступ
радянської армії остаточно
закріпив за нею
стратегічну ініціативу,» -
розповідав Кіндрат Дмитрович своїй
родині.
Коли у 1945 році йшли
бої за Прагу,
авіаційно - винищувальний полк
теж приймав участь
у визвольній боротьбі
проти нацизму. Вони
з повітря обстрілювали
противника доти, поки
не прибула танкова
дивізія на чолі
з маршалом П.С. Рибалко. Закінчив Другу
світову війну Лук`янов К.Д.
у званні старшого
сержанта в Австрії,
де перебував з
1945 по 1946 роки.
Нагороджений медаллю «За відвагу»,
«За бойові заслуги»
та інші. Після війни
Кіндрат Дмитрович приїхав
у рідне селище
Горностаївку, де йому
запропонували роботу у
прокуратурі. Потім перевівся у м.
Каховка, де працював слідчим
і заочно вчився у
Харківському юридичному інституті. В 1955
році переїхав у
смт. Велика Лепетиха, перевівшись
в Одеський юридичний
інститут. Після закінчення навчання
Лук`янова К.Д.
призначають прокурором Білозерського
району нашої області. Згодом одружився, виростив двох
прекрасних синів - Володимира
та Юрія. Має двох
онуків – Інну та Володимира
та трьох правнуків – Владислава, Валерію
,Анастасію. Ця знана
Людина прожила 83 роки
і
все життя згадувала
роки війни з
великим болем про
тих героїв, які не
дожили до світлого
Дня Перемоги. Кіндрат
Дмитрович зумів залишити світлий
спомин про себе
у серцях рідних людей,
котрі пишаються своїм
Героєм.
«Село моє рідне».
Село моє рідне
розкинулося в самому гирлі нашого Дніпра – Славутича на крутому правому березі.
І назва йому – Кизиймис. Незвична, правда, назва. І походить вона ніби з
татарської, (чи турецькою) і означає «Дівоча коса». Справа в тім, що права
сторона села виходить, спуском піщаної коси в саме гирло Дніпра, а основна
частина його (села) розташована над заплавами (протоками, озером, плавнями).
Має воно довжину до п’яти кілометрів. Всього один рік відділяє його в віці від
нашого обл..центру міста Херсона.
Коріння його в
козаччині. За усними переказами старожилів
були тут козацькі «курені» і наші пращури на своїх «чайках» (у нас вони
дубами та човнами називались) захищали свою землю від татаро-турецьких
загарбників. А до «коси», (про яку я вже згадала) зганяли полонянок (наших
дівчат – красунь) і звідти відправляли у турецькі гареми. За легендою, яку я
чула ще з дитячих років, дівчата часто, передбачаючи таку неволю, кидалися в
Дніпрові хвилі, а їх коси, розпливались по воді, доки вони не тонули. Звідси,
ніби й назва села. Чи так це,точно не знаю. Колись, (а в пам`яті моїй це повоєнні роки) село було бідне на рослинність,
бо вода в колодязях була на великій глибині, а скелі і грунт, більше глинисті.
Але яка чарівна панорама відкривалася очам на дніпрові плавні, що більше ніж на
десять кілометрів простягались до лівого берега. В сонячну погода видно було і
лівобережні села. А ще в нашому селі, (а з його правого крила, був уже лиман) є
два маяки: «Великий» і «Малий». Великий, (відразу за селом) до війни там
мешкала наша родини, бо тато «служив» на ньому, а «Малий» - над самим лиманом. А ще була в нашому селі красуня церква
(аналогічна є і зараз в Херсоні і зветься «Привозною» (в центрі міста) і
великий «пункт прийому риби», «Лаваз», як тут його називали. Бетонована споруда
з відсіками.
І красень маяк, і
церква, і «Лаваз» - все це було зруйновано фашистським загарбниками під час
ВВв. По війні був відновлений лиш маяк, але він мав уже зовсім інший вигляд. А
наша сім`я переселилася в дідівську хату, що стояла під горою. Це
була дідівщина по материнській лінії. І відтоді там мешкало дві багатодітні сім`ї:
наша та маминої старшої сестри.
Звідти вже ми й
були евакуйовані в степи коли звільняли наш край.
А ще в 30-і роки
поблизу нашого села на родючих землях, які дуже потерпали від засухи було
організовано радгосп-гігант «Городній велетень». Збудовано «бараки» для житла на центральній
садибі та ще на дев`яти відділкам. Для вирощування овочів було зроблено місцеву зрошувальну
систему, дві «водокачки»,(як їх тут називали), в нашому селі та на центральній
садибі. І ожив наш край. Радгосп був
(його жителі –трудівники) справжнім інтернаціоналом. Він постачав овочі всьому
Радянському Союзу.
З дитячого віку
працювала там і вся наша родина в тому числі й ми діти.
Тут вирощували весь
асортимент овочевої продукції, (а пізніше була і первинна переробка) і відправляли баржами та автотранспортом на
переробку в обл.. центр та овочі в найдальші кінці Союзу. Там було відкрито
школу (пізніше й середню), в якій вчилися і ми. А ще в сусідньому селі був
колгосп, в якому працювала частина жителів нашого та сусідніх сіл; і
«рибартіль»(так її називали). Частина жителів займалася риболовлею в Дніпрі та
лимані. А на місці зруйнованого «Лавазу» відкрили пункт по прийому і первинній обробці риби. Звідси
катером відправляли її до міста.
З хисткого містка
стрибали ми в воду і вчилися плавати. Ось така коротка характеристика села
нашого дитинства.
Воно з приходом
води ч\з канали (вади, як у нас їх називали) та багатьох пробивних скважин,
покращало, зазеленіло, заквітчалося, обзавелося теплицями для вирощування
овочів.
Нині від нашого
«Городнього велетня» залишилися «ріжки та ніжки». Народ зараз виживає, хто як
може…
До речі, і весь
комплекс радгоспу і наше село однієї сільради. На центральній садибі бувшого
радгоспу є великий будинок культури де «вирує» творче життя: є співочий і
танцювальний ансамблі, бібліотека, святкуються свята. А в нашому селі так і не
спромоглися збудувати будинок культури.
А тепер коротко про
нашу родину. Мої (наші)діди по материнській лінії (Собко Іван та баба Параска)
корінні жителі села. Мали кілька десятин землі, важко на ній працювали(мали
чотирьох доньок і сина)всією сім`єю, але не бідували. Мені не дісталося щастя знати
жодного дідуся чи бабусю.
Батько наш
Дубовалов Константин Кирилович (за походженням росіянин). Ще його діди шукали
тут роботу (артіллю), будували навіть монастир, що був колись на протилежній
стороні озера Білого (де нині – на правобережжі наш райцентр Білозерка). Дехто
з них тут осідали, заводили сім`ї. Тато теж був народжений в багатодітній сім`ї
(чотири брати і сестра) нині вся рідня з обох сторін давно упокоєна на місцевому
цвинтарі.
Батька забрали на
війну. А коли ми повернулися з евакуації навесні 44 року, то наша хата була до
половини зруйнована, в дворі залишки бліндажів, окопи. Фронт проходив саме тут
(з лівобережжя наступали наші війська). Якийсь час нас (багато родин) «приютив»
добрий чоловік, дідусь, що, втратив ногу ще в громадянській війні. Пам'ять про
нього живе в наших серцях. Почали «гуртом» ліпити» стіни (благо глина була
поруч). А незабаром повернувся і тато – поранений, хворий. Через місяць 4
травня 1944р його вже не стало: так і хоронили з недобудованої хати. Залишились
ми з мамою. А нас п’ятеро. Нам з братом (ми однолітки) по 4 роки, а найстаршому
брату – 13. Між нами ще дві сестрички. Ніякими «романами» не описати того, що зазнала
наша родина: голод і холод 46-47 років, гіркі бідування. Мама дуже хотіла, що
ми вчилися, бо в цьому вбачала наше краще майбутнє. Старший брат в свої 13
років пішов працювати в радгосп «Городній велетень», де пізніше працювали влітку
і всі ми.
Всі ми разом з
мамою тяжко працювали. І все ж, дві старші сестри поступили в педучилище в
м.Херсон, а ми (я і брат) ходили щодня до 5 км (в один бік) в середню школу,
яка відкрилася на центральній садибі радгоспу. Влітку і взимку трудилися, аби
мати можливість вчитися і платити за ту
науку. Єдиною нашою рятівницею була хороша корова, яку ще телицею
відсудила мама за відібрану у нас поліцаями. Молоком сплачували і всі податки.
Ніяких пільг і
допомоги не мали, бо батько, бачте, загинув не на війні. Так сказали мамі. Не
ходила вона добиватись, не було можливості. Та й ніякої надії…
Ми з братом теж
закінчили технікуми, кожен – «свій». З того часу і відпрацювали більше ніж по
чотири десятиліття, за що маємо копійчані пенсії. Старша сестра здобула вищу
освіту і 10 років відпрацювала на Воркуті, аби заробити на житло. А ми всі
будували його собі самі. Давно нема з нами старшого брата, (що був нам і за
батька), пішов за вічну межу. Мама прожила 82 роки і померла в 1988 році. Похоронили з батьком в
рідному селі, де і вся рідня – теж.
Ще одна сестра живе
в Миколаївській області, а ми – троє – старша сестра, я і брат вже більше як
півстоліття живемо в райцентрі смт.Білозерка. Люди «похилого» віку, всі дуже
хворі,але ще тримаємось за життя.
До речі, наша мама
була найменшою в родині. Тож, трьох двоюрідних братів, які загинули на війні,
ми так і незнали ще один двою. брат став
Героєм Радянського Союзу. Це Собко Іван Кузьмич, син нашого дядька
Кузьми. Прославив він наше село, та жив недовго, постраждав від війни.
Ще один двоюрідний
брат теж воював. Це син старшої маминої сестри. Став генерал-лейтенантом
бронетанкових військ, помер в 2001 році. Проживав в сСтаніслав, (а раніше – в
Москві, де лишилися три його сини, два з яких теж генерали. З ними ми
спілкувалися, їздили в гостину, допомагали по господарству.(з городом). Дуже хотів
він «спочити» в рідному селі, та сини забрали покійника в Москву, де захоронена
і його дружина. Це Гаркуша Іван Никифорович. Багато допоміг він і нашому
району.
І ще трішки…
В смт.Білозерці, де
тепер проживає нас троє, більше 30 років тому було створено літературну студію
«Біле озеро» учасниками якої є і ми – всі три сестри. Спільними зусиллями та ,
іноді з допомогою спонсорів, видали ми вже 13 спільних видань, авторами яких є
всі члени студії. У кожного з нас теж є по кілька власних книжечок (це невеликі
видання) в зв’язку з фінансами. Є такі і в мене. Їх шість. Дві з них – дитячі.
Багато пишемо про
рідний край, свої села, свої родини, своє життя.
Ось із творчості
однієї з моїх сестер:
«Село, моє рідне
село, ти в серце навіки вросло». А ось моє: «Біжить до берега узвозами моє
село, моє село». Це пісня, яка виконувалась навіть в Київському концерт.залі
«Україна» хором с.Чорнобаївка нашого району.
Багато пісень
написано місцевими та Херсонськими
композиторами на слова членів літстудії. А ось іще моє:
Якби мені статки,
аби моя змога,
Аби не в жебрацтво
остання дорога,
В селі б у своєму
на кручі Дніпровій
До неба б поставила
пам’ятник вдовам…
Ось такі ми
«кизимчани»(як тут говорять). Навіть нинішній голова райдержадміністрації наш
земляк. Це – Романов Віктор Миколайович, педагог і політик, чудова людина. Він
буває навіть на презентації наших видань.
Прекрасне і
знамените моє село природою і людьми уквітчане. Щороку, а при можливості і
частіше навідуємо ми своїх рідних живих і покійних.
Один з моїх віршів
закінчується так:
Село моє, ти –
закуток краси.
Імя, як звук
історії, носи,
Народжуй славних
дочок і синів,
Щоб дух козацтва в душах пломенів.
Любимо ми всі свої
села, і ті , де народилися, і ті, де нині живемо. Все це – наша мала
Батьківщина, з якої складається і Велика! Жаль, що така в них і в нас доля…
Олександра Щербина.
Смт.Білозерка,
Херсонська обл..
P.S. Ще в нашій районній газеті, яка носить «імення»
«Придніпровська зірка» щомісяця в останню п’ятницю (вона в цей день виходить)
друкується добірка віршів,(а часом, і прози) членів нашої літстудії «Біле
озеро», та добірки дитячих творів.
Раніше ми побували
майже у всіх школах району, де вивчаються і наші твори. Нині ніхто на нас не
звертає уваги. Та ми живі. Збираємося у районній бібліотеці, в дружніх
стосунках з працівниками. Упокоїлась «в бозі» чоловіча частина нашої студії, та
й ми вже на черзі. Стараємось передати цю справу молодшим. Як доказ нашого
існування висилаємо Вам сторіночку з творами студійців. Євдокія та Надія Дубова
лови – мої старші сестри, я Любов Вірна (псевдонім), Надія Врищ багатолітній
керівник студії.
Живуть наші рідні
села, важко і неспокійно живуть, і плекають надію на краще. Та чи вона буде?
Олександра
Дубовалова – Щербина.
До 150 – річчя від дня народження Й.К. Пачоського.
Й.К.Пачоський і сучасність.
Йосип Конрадович Пачоський
(справжнє імя Юзеф Конрад Пачоський) народився 8 грудня 1864 року у містечку
Білогородка на Рівненщині. Його батько, Конрад Пачоський, юрист за фахом, був
учасником Польського повстання проти царського (російського) самодержавства
(1863-1864), помер у 1875 році. Шестеро дітей, а Йосип був старшим, виховувала
мати Людвіка, з німецької родини Веймутів.
Молодий Пачоський навчався у Реальному
училищі у м.Рівне та Уманському училищі землеробства та садівництва, але
жодного учбового закладу не закінчив, освіту опановував самостійно, став
відомим вченим – натуралістом.
З 18 літ, із року в рік Й.К.Пачоський здійснював численні експедиції та виїзди.
Кожна його експедиція закінчувалася 3-4 публікаціями з ботаніки, почасти
зоології. Писав російською та польською мовами.
На переломі ХІХ-ХХ ст..ст. він
досліджував флору і рослинність та фауну
широких просторів Східної Європи від Двіни у Литві і Поліссі по Волгу і
Каспійське море, Північний Кавказ, Крим, Надчорномор’є, Молдову, Балкани, Адріатику
та Польське Помор’є.
В ході флористичних досліджень він
описав 25 нових для науки видів та різновидностей рослин.
Коло його наукових інтересів було широким та різноманітним: флористика та
систематика рослин,ботанічна географія, екологія, землеробство та садівництво,
с/г ентомологія та зоологія в цілому, мисливство, охорона природи та загальні
питання філософії. Він є автором понад 300 наукових праць: монографій,
підручників, статей та рецензій.
Протягом 44-річної науковою
діяльності Й.К. Пачоський займав різні посади: в університеті
св.Володимира(1888-1894), у С-П ботсаді(1894-1895), Дублянській вищій с/г школі
біля Львова (1895-1896), у Херсонському губернському земстві (1897-1922), у
заповіднику «Асканія Нова»(1922-1923),
резерваті «Біловезька Пуща», Польща (1923-1928), Познанському університеті
(1926 -1936).
Але, як стверджують його біографи –
І.Пузанов, А.Водзічко та В.Славинський найбільш плідним періодом в житті та
науковій діяльності вченого-натураліста є херсонський період, який охоплює 26
років. Вперше на Херсонщині він побував у 1888р, а 1897р Херсонське губернське
земство запросило його на посаду губернського ентомолога. Й.К.Пачоський вивчав
шкідників с/г культур( комах та гризунів) та розробляв агротехнічні засоби
захисту рослин. Найбільшої уваги він приділяв літній оранці одразу після жнив(т.к.»взмет
стерни»), сівозмінам, підбору с/г культур, які в меншій мірі пошкоджуються
шкідниками та боротьбі з бур’янами. А от спалювання стерні вчений вважав
шкідливим. Ці аспекти залишились актуальними і сьогодні. Й.К.Пачоський першим
став вивчати значення птахів для довкілля. Він препарував 2000 шлунків птахів і
практично показав їх користь у захисті с/г культур від комах – шкідників.
У Херсоні Й.К.Пачоський видав 180
наукових праць,з них монографії: «Херсонська флора», т1 1914р Російською Академії наук премії ім..Ахматова
та «Описание растительности Херсонской губернии», в 3-х томах – премією Фішера
фон Вальдегма.
На Херсонщині вчений – натураліст
проявив себе як активний громадський діяч. Створив ентомологічний кабінет, а на
його основі природничо – історичний музей європейського типу. Двоповерховий
будинок музею став пам’яткою музейної архітектури неокласичного стилю.
За 26 років невтомної праці
Й.К.Пачоський досяг значних успіхів у комплектуванні музейних колекцій. З ним
працював талановитий таксидерміст Томас Борей, поляк за походженням.
Одна з найцінніших колекцій,
гербарій, сформовано протягом 1898 -1913рр. за структурою він охоплює всі
розділи рослинного світу та налічує 22103 гербарних аркушів 1813 видів. Збори
охоплюють майже всю Херсонську губернію та пограничні території Таврійської,
Бессарабської, Подільської, Київської, Полтавської та Катеринославської
губерній. Є збори з Криму та Північного Кавказу.
В гербарії є збори російських та
зарубіжних ботаніків, з якими Й.К.Пачоський обмінювався дублетним матеріалом.
Гербарій може надати інформацію при складані кадастра рослинного світу Херсонщини
та прилеглих територій.
%2BImage0004.JPG)
Не менш чисельними є орнітологічна колекція (тушки, шкурки, опудала) – 1428
од.зб; ентомологічна – 10094 од.зб. Добре збереглися мокрі препарати риб,
рептилій та ссавців та інш колекції.
Музейні колекції документують і
відображають флору і фауну півдня України і містять в собі інформацію про
зміни, що відбуваються в процесі соціально-економічного розвитку регіону. Такі
колекції морально не старіють і служать науці необмежений час.
Гербарій Й.К.Пачоського зібраний в різні періоди на окремих територіях
України та Європи зберігаються у Національному Гербарію України (Київ),
Одеському держуніверситеті ім..І.І.Мєчнікова, Сімферопольському
держуніверситеті ім..М.В.Фрунзе, державному природничому музеї України (Львів),
Всеросійському науково – дослідному інституті рослинництва ім. м.І Вавілова,
Познанському університеті А.Міцкевича.
У Херсоні Й.К.Пачоський видав
перший у світі підручник «Основы фитосоциологии» (1921), дисципліну якої
викладав у Херсонському с/г училищі. Він є одним із засновників нової
ботанічної науки про рослинні угрупування – фітоценології (фіто соціології), її
еколого - біологічного напрямку..
У Херсоні Й.К.Пачоський створив сім’ю з Алідою
Штейнерт, мав двох синів, Конрада – музиканта та Станіслава, який згодом став
лісоводом.
Він підтримував дружні стосунки з
родиною Скадовських у Білозерці, Фальц -Фейна в «Асканія Нова», зоологом
О.О.Браунером, ентомологом Є. Яцентковським та агрономом О.А.Янатою.
В орнітологічній колекції є опудала окремих видів птахів, переданих Г.Л.Скадовський
в дар природничо – історичному музею.
З 1922 по 1923рр Й.К.Пачоський
працював зав. Ботанічним відділом Науково- степової станції заповідника
«Асканія – Нова». Асканійський степ вчений натураліст вивчав з 1902 року і є
«кращим знавцем українських степів».
1923 року Й.К.Пачоський з родиною
старшого сина Конрада та Станіславом, через нестабільну політичну ситуацію та
закінчення терміну паспорта виїздить до Польщі. Дружина вченого-натураліста,
Аліда Штейнерт померла в Херсоні 1920 році.
В Польщі Й.К.Пачоський займає посаду директора резервату «Біловезька
Пуща»(1923-1928), з 1925 року по 1931 рік він професор Познанського
університету ім..А.Міцкевича.
Після виходу на пенсію, 1932 році
Й.К.Пачоського придбав маєток Сєрослав, в 20 км від Познані, де власноручно
посадив 1000 плодових дерев та проводив дослідження на їх морозостійкість.
14 лютого 1942 року, на 78 році
життя Й.К.Пачоський помер від серцевого нападу під враженням жорстокого побиття
гестапівцями онука Володимира.
Аналізуючи 44-річну наукову
діяльність Пачоського, усвідомлюючи як одна людина змогла зробити так багато у
своєму житті сучасники вченого –
натураліста виділяють його надзвичайну спостережливість і дивовижну пам'ять,
працьовитість, філософський склад розуму, міцне фізичне і психічне здоров’я.
Іменем Й.К.Пачоського названо 7
нових для науки видів рослин і декілька видів комах.
Флористичні матеріали вченого-натураліста
використовуються і в наш час. В місцях де він виділив рідкісні види флори,
наразі створено ботанічні заказники: «Інгулецький лиман» та «Шабо» - на Херсонщині,
«Яківлівський», «Івано-Кепино» та «Добра криниця» - на Миколаївщині.
В будинку колишнього природничо –
історичного музею по вул.. Горького, 5 (який став відділом ХКМ) створено
меморіальну кімнату Й.К.Пачоського, єдину на теренах України та Польщі. Ідея та
розробка експозиції (ТЕП) належить Горловій Н.І., рецензія проф. Бойка М.Ф. на
будинку встановлено меморіальну дошку.
1989 року, до 100-річчя з дня
народження, започатковано наукові читання памяті Й.К.Пачоського.
8-10 грудня 1993 року в
С-Петербурзі відбулася міжнародна конференція під гаслом «Збережімо
ботанічні колекції!шщд», на якій «Гербарій
Й.К.Пачоського» занесено до списку ЮНЕСКО, як найважливіша регіональна колекція
світу.
Ніна Романова.
Використана література
1. Пачоський Й.К. Oбъяснительный каталог Естественно - исторического музею. Херсон, 1906
2.Sylwan. 1931 №3
3.Jozef Pacroski w setna rocrni urodzin. Poznan, 1987.
4. Васильченко И.Т., Васильева Л.И. Гербарии Советского Союза. Л., Наука, 1975
5.Чопик В.І., М’якушенко Т.Л., Соломаха Т.Д. Гербарій. Історія створення та функціонування. Київ, Фітосоціоцентр, 1999
6. Бойко М.Ф., Горлова Н.И. Гербарий Й.К.Пачоского в Херсонском краеведческом музее.
7. І-е Научніе чтения памяти ученого - натуралиста Й.К.Пачоского. Херсон.- 1989
Молодий Пачоський. Початок наукової діяльності.
Й.К. Пачоський - ентомолог Херсонської губерніі
Будинок колишнього природничо - історичного музею по в.Горького,5 з меморіальною дошкою та знаком "Памятка історіі та архітектури місцевого зхначення"
Й.К.Пачоського з сином Конрадом, невісткою Ольгою (Полянсько) та онукоми Ірен та Володимиром. 1923рік. Асканія - Нова. (ф. з сімейного архіву В.В. Крутовськиї, тітки Ольги П)
Й.К.Пачоський - проф. Познанського університету ім.А.Міцкевича, 1930-ті роки
Польські, київські та херсонські учені - учасники І наукових читань, присвяччених памяті ЙК.Пачоського з директором музею Краєвим В.О та Колекцією мисливських рушниць.
До всесвітнього дня рибальства / 27 червня/
та Дня рибалки/11 липня/
27 червня – це свято
всіх рибалок. Починаючи з 1985 року, його відзначають щороку. 17 липня – свято рибалок
професіоналів. Справжній рибалка – рибалка завжди.
Корінні мешканці
селища Білозерка вважають себе потомственими рибалками. За сповідальними
списками прихожан церкви Різдва Іоанна Предтечі 1783 року у слободі Білозерка
налічувалось 82-ві рибалки, серед них Пилип та Остап Бойки, Петро Добрий, Павло
Довгий, Кирило Запара, Остап Литвиненко, Андрій та Яків Ляшенки, Кирило та
Микита Малі, Сидір Танцюра, Остап Тесля, Євстафій та Олексій Щербини та Андрій
Яценко.
Досить велика
кількість рибалок була зумовлена численністю та різновидністю риби та раків. Природа
подарувала білозерцям унікальний комплекс:річку
та озеро. Повноводна р.Білозерка мала глибокі зимувальні ями для риб і нерестовища.
Навесні велика кількість судаків, коропів, щук, окунів, тарані, густирів та
інших видів риби мігрували до озера Біле для нагулу. До речі, озеро було і
залишається найбільшим Нижнього Дніпра, його площа сягає 5 кв. км.
Рибалки добували
також і раки. Раки були такі величезні, середня довжина їх була 12-15 см., а
окремі особини сягали 18 см. Старожили пам`ятають, що навіть у 1970-х роках 20 ст. раків в озері
було так багато, «що самі чіплялись за ногу».
Рибалки добували
рибу неводами та риболовними сітками різної величини. Спосіб життя їх був не
легким. Цілісінький день під пекучим сонцем, в каюках, працюючи веслами. Тож
великого значення рибалки надавали своєму буденному одягу. Для зручності і
невисокої платні використовували домоткане полотно. Сорочка зазвичай, шилась з
пари прямокутників із ластовицями та вставками на плечах – поличками, останні,
для більшої міцності, кроїлися з 2-3-х шарів тканини. Чоловіча сорочка мала на
грудях розріз, який зав’язувався шнурками. У таких сорочках не відчувався
зхолод літніми ночами на воді, а вільний крій з широкими рукавами захищав від
комарів. Сорочки виготовляли матері, сестри, дружини; вишивали їх й
заговорювали від усіляких напастей. Сорочка мала магічну силу: захищала
найбільш уразливі частини тіла – шию, груди, руки. Тому покривали вишивкою –
оберегом горловину, пазуху рукава.
Наразі річка та
озеро втратили свою привабливість навіть, для любительсько-спортивного лову
риби.
Наталія Дяченко
Ніна Романова
Використаний
матеріал Херсонський державний архів:
№ф – 198,оп.1 спр.2
До
225 – ї річниці Лиманської битви.
Святкування унікального
морського бою.
17 червня 2013року, в Херсоні, на
схилах Дніпра, відбулися
урочистості з нагоди 225-ї
річниці Лиманської битви.
У
святкуванні взяли участь жителі і гості міста, студентська та учнівська молодь,делегації козацьких
об′єднань Запорізької , Миколаївської та Херсонської областей, курсанти Херсонської державної морської академії.
Історична довідка: в ході російсько
– турецької війни (1787 – 1791 рр.) 17 червня
1788 р. у водах Дніпровського лиману відбувся морський бій Чорноморських
козаків проти турків.
Після ліквідації 1755р. Запорозької Січі, князь Григорій
Потьомкін об′єднав частину запорожців у Чорноморське військо вірних козаків з
кошовим отаманом Сидіром Білим, а Антон Головатий – командир
Чорноморського козацького флоту,
козацький адмірал.
На той час Чорноморський флот
був ще слабким, тому російська імператорка Катерина II запросила досвідченого американського
моряка Джона Поля Джонса на воєнну службу.
Так у Лиманській битві поряд з
Чорноморськими козаками воював
американець Джон Поль Джонс.
Козаки в цьому бою отримали перемогу, але
їх кошовий отаман Сидір Білий був весь порубаний турками ятаганами і 20 –го червня помер. Його символічна могила знаходиться на місці
Кінбурнської фортеці.
Козаки посвятили Дж. Поля
Джонса у козацьке братство, а Катерина II нагородила його
орденом Святої Анни, Антона Головатого – позолоченною палицею(козацький символ
– довгий ціпок).
Лиманська битва
відіграла унікальну роль у російсько- турецькій війні (1787 – 1791 рр. ), бо
сприяла вдалому штурму Очакова у грудні 1788р., що забезпечило Яську
мирну угоду, за якої до Росії відійшли турецькі території між Південним Бугом і
Дніпром. Нові землі для України допоміг
отримати російський дипломат Олександр Безбородько, один із засновників слободи Білозерка Херсонської губернії.
Свято у Херсоні
ознаменувалося прибуттям Надзвичайного і
Повноваженого Посла Сполучених Штатів в Україні
Джона Ф.Теффта та нащадка Антона Головатого, громадянина США
, Олега Головатого.
На честь
урочистої події було піднято державні прапори України та США з почесною вартою
курсантів Херсонської державної морської академії.
Окрасою свята
стала делегація Білозерського району , на теренах якого й відбулася знаменита
Лиманська битва, у складі: Інни Рижкової, Інни Бахарєвої, Насті Прокопович і
Тетяни Ружиної в українських національних строях.
Свято
розпочалося театралізованою постановою Лиманської
битви, яку виконали артисти Академічного театру імені Івана Франка. Голова Херсонської обласної
державної адміністрації Микола Костяк
привітав всіх учасників свята з ювілеєм
Лиманської битви, яка відзначається вперше, що сприяє дружбі і
співробітництву з США.
Посол Джон Ф.
Теффт у своїй промові відзначив , що ця
битва є знаковою історичною подією, а Джон Поль Джонс є провідною історичною
постаттю
США , який здобув
звання контр-адмірала і є
засновником ВМФ США – найпотужнішого у світі.
Почесні козаки:
Олег Притула – голова Запорізького товариства бойового
мистецтва «Спас»;
Михайло Запорожець- отаман Херсонського козацького полку;
Олександр Щербина – отаман Бузкого козацького війська
(Миколаївської обл.);
Микола Тараненко – наказний отаман Херсонського Коша
посвятили пана Посла в козаки і вручили
йому козацьку шаблю, а Олегу Головатому – хоругву з зображенням Покрови Пресвятої
Богородиці. Пан Посол передав губернатору Херсонщини книги – екслюзивне видання
біографії Джона Поля Джонса.
Завершились
урочистості козацьким герцем. Козаки продемонстрували звитягу і
спритність в різновидах українського бойового мистецтва.
Протягом свята
лунали постріли козацьких гармат, звучав духовий оркестр Херсонської державної
морської академії.
Ніна
Горлова, голова Наукової Управи
Херсонської
обласної жіночої спілки
«Козацька берегиня»,
курінна
Українського козацтва.
До 125 - ї річниці
від дня
народження
О. А.Янати
Дослідник природи
Таврії.
Олександр
Алоїзович Яната – талановитий ботанік, агроном, педагог, організатор
ботанічної та сільськогосподарської науки, засновник Українського ботанічного
журналу.
О. Яната народився 28 травня 1888р. у
м.Миколаєві Херсонської губернії в родині садівника Алоїза Янати, чеха за
національністю та Марії Фортман, напівросіянки, напівнімкені з родини
військового лікаря.
Освіту
здобував у Новоолександрівському інституті
с/г та лісництва в Пулавах (Польща) та на агрономічному відділі фізико –
математичного факультету Киівського політехнічного інституту.
1910р. О.Яната одружується з Наталією
Осадчою і найкращі свої 23 роки життя і наукової діяльності вони пройшли разом.
Н. Осадча походила з родини Тихона Осадчого,
економіста,кооператора, статистика Херсонського губернського земства та відомої
на півдні України молдавської діячки РСДРП Марії Михайлуци.
Після успішного закінчення 1911 р. Київської
політехніки, О. Яната обрав шлях наукової діяльності і розпочав її разом з
дружиною у Сімферополі ,в Природничо – Історичному музеї Таврійської губернії.
1913 р. виходить у світ його класична праця
«Флора степей Мелитопольского и юго –западной части Днепровского уездов»,
присвяченій дослідженню Таврійської смуги Надчорноморського та Надазовського
степу, найменше вивченого регіону півдня України – це сучасні території Чаплинського, Новотроїцького, Генічеського,
Іванівського та Нижньосірогозького районів Херсонської області,
Мелітопольського та Бердянського районів Запорізької області. В цій праці
вчений розвиває особисті ідеї щодо історії розвитку рослинного покрову Таврії
та заповідного режиму цілинного степу.
У роки І-ї
світової війни О. Яната на Західному фронті, був секретарем Військового
українського комітету (головою комітету був мало ще кому відомий Симон
Петлюра).
З 1918 р. розпочалася педагогічна діяльність
вченого. Він викладав ботаніку у вузах Києва, а з 1924 р. впродовж 10 років,
проф. О. Яната зав. кафедрою ботаніки, згодом
зав. кафедрою захисту рослин Харківського с/г інституту.
У 1920 –х роках серед українських
природоохоронців О. Яната був одним із
провідних діячів. Як член Українського комітету охорони
пам’яток природи і культури активно працював над створенням Приморського
(наразі Чорноморського біосферного заповідника), Канівського та заповідника
«Конча – Заспа» під Києвом.
Для вирішення долі «Асканія – Нова» бути
державним заповідником чи товарним господарством О.Яната залучив відомих
спеціалістів – В.Станчинського, Д.Третьякова, В.Редікорцева та
В.Липського. Лише 1933р статус заповідника
було відстояно.
Чех за походженням, О. Яната щиро вболівав за
розквіт української мови, науки і культури народу, серед якого жив. Заповнюючи
анкету у графі «національність» він писав про себе «українець з чехів». Вчений все своє життя збирав українські назви
рослин, народні звичаї та повір’я, цікавився магічним фольклором. Слово
«Україна» він трактував, як «країна журавлів», від латинської мови « crаin»,
однією з наукових назв цього виду птахів. Як агроном вважав, що зв'язок між
науковцем і хліборобом повинен існувати через мову. Байдужість, а то й зневага
до рідної мови може обернутися втратою інтересу до праці на землі, занепадом
сільського господарства взагалі.
З червня 1920 р виходить перший примірник
Українського ботанічного журналу, заснованого О.Янатою. Цей журнал лишається
україномовним вже 93 роки, на відміну від решти природничих видань Національної
АН України, русифікованих у різні часи.
На початку 1920 років О.Яната став фундатором
і керівником Термінологічної комісії природничого відділу Українського
наукового товариства. Термінологічна комісія збирала народні назви рослин,
тварин, с/г процесів, ґрунтів та метеорологічних явищ. Секретарем комісії,
протягом 1921-1927рр була Н.Осадча-Яната, ботанік за фахом (вчилась на
Київських та Харківських жіночих курсах)
1925р було підготовлено до друку довідника
«Українська ботанічна термінологія» та «Українська ботанічна номенклатура». Це
були перші вітчизняні праці з психологічної етнографії, нового і перспективного
напрямку в науці.
1928р надруковано «Словник ботанічної
номенклатури», у створені якого брали участь відомі ботаніки України:
В.Вовчанецький, В.Дирдовський, О.Запорожець, Д.Зеров, А.Лазаренко, П.Мосюк,
П.Оксіюк, О.Соколовський, Н.Підоплічко, М.Холодний. Цей словник відразу став
бібліографічним раритетом.
За період 1905-1927рр. ОЯната опублікував
понад 150 наукових праць з питань флори і рослинності України, ентомології,
луківництва і флори луків, сільськогосподарської науки і освіти, дослідницькій
та музейній справам, українській науковій мові.
Ще за студентських років О.Яната включився в
політичну боротьбу. Входив до української партії «боротьбістів», партії
більшовиків, співробітничав з нелегальним Червоним Хрестом. Він прагнув
працювати, творити українську радянську науку нової держави, задля чого й
готувалась революція. Але на передодні Жовтневої революції (1917р) О.Яната відходить
від політики: «боротьбісти» не задовольняють його вимоги в соціальних питаннях,
а більшовики розчаровують його національною політикою. У 1937р. цей факт
остаточно вирішить його трагічну долю.
Наприкінці 1920-х – початку 90-х років
політика «українізації», проголошена партією більшовиків, почала згортатись.
Під гаслом «боротьби з націоналізмом» розпочався тотальний розгром української
науки і культури, масові репресії проти інтелігенції, як основної опозиції
своєї політики.
Політичні репресії на Україні розпочалися
1933 року, раніше ніж в цілому в СРСР. Цьому сприяли голодомор 1932-1933рр. та
антинаціональна внутрішня політика більшовиків.
Як подає Георгій Касьянов у своїй книзі
«Українська інтелігенція 1920-1930рр.: соціальний проект та історична доля»,
Київ-Едмонтон, 1992р.: «Харківський с/г інститут зазнав справжнього розгрому ,
його працівники звинувачувались у тому, що під виглядом новаторських засобів і
наукових відкритів, вони прагнули викликати голод в країні і зруйнувати
сільське господарство».
Проф. О. Янаті
навісили ярлика «буржуазного
націоналіста і шпигуна» і за «протягування буржуазних теорій в галузі боротьби
з бур’янами» звільнили з роботи і заарештували. Його наукові праці підпали під
заборону і включено до «зведених списків літератури, що підлягає вилучення з
продажу, бібліотек та учбових закладів».
Слідством при ДПУ УРСР було сфабриковано
звинувачення О. Янаті, нібито він був учасником контрреволюційній організації,
яка під керівництвом М.І. Вавілова займалася шкідництвом, у сільському
господарстві та брав участь в акціях Українського національного центру.
Процес над О. Янатою мав всі ознаки
інтернаціонально - культурного геноциду.
За сфабрикованими матеріалами «трійка» при ДПУ
УРСР засудила О.Янату до 5 років
виправно-трудових таборів. Ув’язнення відбував на Півночі: у «Провлазі» ,
«Білбалазі», утримувався на Соловках.
4 травня 1938 року О.Яната підлягав звільненню,
міг би повернутися живим, але ще 1937р Особлива нарада при НКВС СРСР продовжила
йому термін покарання ще на 5 років.
Такої несправедливості вчений перенести не зміг. За свідченням Г.Ф.
Григорьєвої у книзі «Репресоване краєзнавство» (29-30роки), О.Яната помер у
бухті Нагаєво Далекосхідного краю, йому виповнилось всього 50 років.
За клопотанням Головної редакції УРЕ, 10 травня 1964р воєнним
трибуналом Київського воєнного округу О.Янату повністю реабілітовано.
Напередодні ІІ-ї світової війни, коли вже не
було ніякої надії на повернення О.Янати, Н.Осадча-Яната з донькою Мар’яною,
зятем – художником М.Живаго та онукою Лесею емігрували до Німеччини. На початку
1950-х років Н.Осадча-Яната переїздить до США.
1973р виходить у світ монографія Н.Осадчої-Янати
«Українські народні назви рослин» (англійською мовою) з посвятою: «Присвячую цю
працю пам’яті мого чоловіка, Олександра Янати, одного з основоположників
української ботанічної термінології та
номенклатури».
Ще не складено повного списку друкованих та
рукописних праць вченого. Окремі його роботи й понині знаходяться у
спецхрані Центральної наукової
бібліотеки АН СРСР.
16 наукових праць зберігаються у Херсонському
краєзнавчому музею.
Гербарій рослин
зібраних О.Янатою у різних регіонах України зберігається в Гербарію Інституту ботаніки
ім.М.Г.Холодного Національної Академії України (м.Київ), кримська флора – в
гербарію Нікітського ботанічного саду (м.Ялта), гербарій флори Північної Таврії
– в колекції Сімферопольського державного університету.
Текст підготовлено
за матеріалами Херсонського краєзнавчого музею.
Ніна Романова
Дякую за цінний матеріал.
ВідповістиВидалити